НАЩАДКИ МАЮТЬ ПАМ’ЯТЬ БЕРЕГТИ

25-го грудня виповнюється 75 років, як гітлерівцями було спалене село Хочине, де заживо згоріло 125 його жителів. Цей жахливий факт і спонукав авторку взятися за перо, щоб у день цієї сумної дати ще раз віддати шану невинним жертвам війни.

         Я виросла на розповідях про Другу світову війну (Велику Вітчизняну), про те, як наші бабусі і дідусі змушені були покинути все нажите і тікати до лісу, в болота.

         Особливо врізався в мою пам’ять епізод, як загинув мій дідусь по батьку Дорофій Митропович Скумін. Проживав він у Хочині, займався бондарством, сіяв жито, годував родину. Проте війна перервала мирну працю.

    …У лісі, на той стан (землянку), де переховувалась його сім’я (дружина Ганна Федорівна та їх діти – Михайло, Гордій, Ананій, Варвара), натрапили двоє німців. Вони якось пояснили дідусю, що заблукали і наказали, щоб вивів їх із лісу. В протилежному випадку розстріляють усю сім’ю (а бабуся, до речі, була тоді вагітна п’ятою дитиною). Вибору не було. Довелось вести «непроханих гостей» до села. Як тільки гітлерівці побачили перші хати, то відпустили дідуся. Але, як потім розповіли очевидці цієї трагедії, дідусь Дорофій вирішив: коли вже дійшов до села, то накопає для родини бульби і заодно провідає тещу – Євдокію (Вдюху) Якимівну Шапорду, яка не покинула своєї оселі, міркуючи: «А навіщо стара баба тим німцям? Що вони мені зроблять?» І саме в цей момент, коли дідусь копав мерзлу картоплю, село Хочине оточили карателі з вівчарками. І для всіх тих, що з різних причин залишилися в селі, – а таких було 125 чоловік (серед них і мій дідусь Дорофій) – цей день став останнім… Усіх спалили живцем. Ця трагедія сталась 75 років тому – 25-го грудня 1942-го року. І ця каральна операція була не остання. З родини моєї мами такої ж участі зазнала і Вроня Самойлівна Скумін та багато її односельців.

          З особливим щемом у серці навідуюсь до Хочина (проживаю в Білій Церкві), щоб поклонитися праху моїх батьків, які хоч і прожили в Олевську, але спочивають в рідному селі. І не лише їм, а й усій багаточисельній рідні…

         Буваю і в Хочинській загальноосвітній школі. Як от 6-го червня цьогоріч – щойно вийшла з приміщення школи, а на подвір’ї – група дітей, котрі саме випурхнули з автобуса. «А де це ви побували?» – запитала мимоволі. «В Копищенському музеї!» – не без гордості відповіла директор Ганна Гаврилівна Хомутовська. І такі учнівські екскурсії до священних місць невмирущої пам’яті є свідченням того, що нащадки шанобливо і трепетно усвідомлюють ту найвищу ціну війни – так жахливо й несправедливо втрачені життя мирних людей праці. Було б доцільним і логічним не забувати, пам’ятати і частіше згадувати про долю усіх спалених сіл Олевщини. У цьому злощасному списку їх, на превеликий жаль, немало, і серед них – мальовниче рідне й улюблене Хочине…

         Пригадую зворушливі розповіді мого дядька Олександра Антоновича Дворака, який 1-го листопада 1941-го року пішов у партизани. В Овручі його навчав (інструктував) також наш родич – Лука Халімонович Скумін. Великий відсоток жителів Олевщини поповнив партизанські загони, які переросли у цілі з’єднання.

         Спливають цікаві, незабутні і навіть дивовижні історії. Як от, скажімо, така: велику рогату худобу німці відібрали в селян і погнали на Олевськ. Але їхня корівка – ділився спогадами О.А.Дворак – прибігла до свого двору. В неї було телятко і от, навіть корова перехитрила німців – коли череду гнали дорогою, перестояла в хащах, а потім повернулась додому. Як же зраділа своїй корівці моя бабуся Катерина Тихонівна Дворак. Адже це не лише «годувальниця» для родини, а у війну – ще й тяглова сила: саджали маленьких діток на воза і тікали до рятівного лісу. А дядько Олександр був у родині за старшого – не лише за брата для молодших братів і сестер, а, як мовиться, й за батька, так як бабуся Катерина овдовіла ще в 1940-му році. У війну вона пекла хліб партизанам. А вони, забираючи паляниці, найбільшу хлібину завжди залишали її діточкам…       

         В 1942-му році розпочалося вивезення місцевого молодого населення на примусові роботи в Німеччину. Ледь не потрапила в їх число й моя тітка Уляна Скуратова. А вдалося запобігти цьому її рідному братові – той же, вищеназваний дядько Олександр негайно прийшов на допомогу в Олевськ із довідкою, де зазначалось, що вона працює в медпункті санітаркою, і без неї ніяк не можна. І поліцаї відпустили дівчину. Не тямлячись від несподіваної радості, Улянка, міцно взявшись за руки з братом, бігли аж за Олевськ… Такі миттєвості не стираються з пам’яті довіку…

         Врятував дядько Саша і мою маму – Марію Антонівну, і свого брата Миколу і свою матір – мою бабусю Катерину. А було так: німці опинилися зовсім неподалік того місця в лісі, де ховалась родина. Практично були навкруги. Йти було нікуди. А, окрім цієї біди ще й тиф лютував і, мов косою, косив життя змучених війною людей. От дядько розрив мох поблизу болота і поклав туди молодших брата з сестрою, і мати лягла поруч . Затим прикрив усіх мохом ще й зверху. Так і пролежали якийсь час – майже непритомні. Але ж вижили! Мох, маючи бактерицидні властивості, врятував тоді сім’ю і від страшної хвороби, і від гітлерівців. Ліс і болота воістину ставали для людей рятівними, і таким чином вижила й моя рідня. Це був червень 1943-го…

Закарбувався в пам´яті і такий факт: завдяки учаснику підпільного і партизанського руху Давиду Забавку лише п’ятеро осіб-хочинців пізнали «райське життя» в Німеччині. З нашої рідні серед них була Меланія Яремівна Дворак. А хочинець Петро Наумович Шинкар замість своєї сестри пішов у неволю сам… І це дуже справедливо й правильно, що в календарі з’явився день, який нагадує нам про ці сумні події, – 13 січня. Отже маємо вшановувати й цю сумнозвісну дату.

Побувала цієї осені в шкільному музеї с. Хочине та Копищенському музеї – і знову виникли знайомі відчуття: ніби переносишся у ті страшні воєнні роки. Приємно те, що в Хочинській школі проводяться екскурсії, причому, самими ж дітьми. Є наступність у пошуково-краєзнавчій роботі. Одні ентузіасти створювали музей, інші продовжують їх справу. І це є дієвим підтвердженням шани і поваги до земляків. А в Копищі особливо вражає діорама, безліч документів, експонатів, книг. Згадались мені студентські роки навчання в Чернігівському педінституті ім. Т.Г. Шевченка (на історичному факультеті). Адже не випадково там я захищала дипломну роботу «Партизанський рух на Житомирщині». Ця тема була мені близькою. Ось тоді я вперше побувала в щойно відкритому музеї Копища, працювала і в Житомирі з архівними матеріалами, перечитала багато відповідних джерел, монографій. Та якими б історичними фактами не були насичені сторінки мемуарів, книг, фільмів – все ж безцінними для нашого покоління були і є розповіді очевидців тих трагічних подій. І чим далі від нас відділяє їх час, тим більш вагомими і дорогими залишаються живі слова, спогади людей, які пройшли крізь пекло війни, крізь пекло окупації. І жоден підручник історії не розповість того, що довгими зимовими вечорами ми чули із уст очевидців. А унікальність таких спогадів у тому, що це – безцінне джерело інформації, яке разом з електронним носіями (Книгами Пам’яті 1941-1945 рр., Житомирщина, т.4) має велике пізнавальне значення.

З грудня 1942-го року (75 років тому) дорога до Копища фактично стала дорогою спалених сіл. Але життя взяло своє. Відродилась із попелу Олевщина, яка заплатила високу ціну за зв’язок з партизанами. Боляче, що тоді була війна і зараз іде війна на сході. А ми, нащадки, повинні бути пильними і берегти такі спогади. Це найменше, що ми можемо зробити для пам’яті своїх предків, для самих себе.

Отож 25-го грудня запалю в своїй оселі свічку пам’яті. Гадаю, так зроблять і мої дорогі земляки-хочинці. Закликаю і всіх жителів Олевщини пам’ятати про ще одну трагічну дату в нашій історії, про те, як прості мирні люди заживо горіли у страшному полум’ї війни.

                                               Віра РЕНКАС,

                                      відмінник освіти України,

                                               м. Біла Церква.

Притмітка: декілька слів про автора – Віра Гордіївна Ренкас (в дівоцтві Скумін) своє дитинство і юність провела в Олевську, тут закінчила (тоді ще) 8-річну школу. І тому Олевщину по праву вважає своєю маленькою Батьківщиною. Все своє трудове життя віддала навчанню підростаючих поколінь. Із сорока років загального педагогічного стажу тридцять п’ять віддано предмету історії. І  як справжній фахівець із багаторічним стажем (вчитель вищої категорії) завзято, скрупульозно і щиро по крупинці збирає і береже цінний історичний матеріал – для нащадків, для прийдешніх поколінь – щоб достеменно знали героїчне минуле свого краю, щоб не забували, пам’ятали і берегли.

Залишити коментар