Колись давним-давно на Поліссі люди жили дуже бідно. І була в тому краї одна багата родина, у якій росла гарна-прегарна дівчина. На неї задивлялися парубки з усієї округи, але жоден навіть не смів підійти до неї. А один хлопець закохався настільки в ту красуню, що без неї свого життя не уявляв. І хоч був він гожий на всі лади, та розумів – не бути їм парою, бо не рівня вона йому. Доведений до відчаю, відважився парубок на тяжкий крок: вийшов увечері за село, піднявся на пагорб, що на березі річки, прив’язав великого каменя до шиї і хотів шубовснутись у воду, щоб втопити свою нездійсненну мрію. Та раптом, у ту мить, коли мало трапитися непоправне, відчув він, що хтось на нього дивиться. Обернувся – а то вона, його кохана! Зустрілися вони поглядами, у яких все було написано, підійшла першою до нього красуня, обняла і міцно поцілувала. І звільнився парубок від мотузки, звалив каменя додолу, і став він їхнім ліжком на усю ніч. І кохалися вони до самого ранку, і стали одним цілим, настільки нерозлучним, що пішли далеко у ліс (бо батьки їхні нізащо б не благословили їхнього шлюбу!), збудували собі житло і стали газдувати. Не маючи ніякої допомоги від рідних, незважаючи на труднощі, все у них виходило до ладу, велося хазяйство, і народжувалися діти – розумні та вродливі.
І хоч була їхня незабутня перша нічка далеко від села, та недарма ж кажуть поліщуки, що ліс чує, а поле бачить… Тож почали люди думать і гадать, як таке диво могло трапитись? Слово до слова, й пішла чутка про те, що місце це особливе, і Камінь той не простий, а такий, що творить справжні дива. Бо сидів колись на ньому сам Лель – язичницький бог кохання давніх слов’ян. Його зображали золотоволосим парубком, що мав у руках чарівну мелодійну сопілку. Кохання він сипав іскрами, нестримно володів над дівочими серцями, а ще мав крила, тож будь-якої миті міг злетіти і зникнути (як часом і кохання).
У санскриті (давньоіндійській мові, яку вважають спорідненою давньоукраїнській), є слово «ліла», що означає «гра». Це може бути пов’язане з божеством, яке уміє солодко грати на сопілці та барвистою грою щемливих почуттів, що виникають у серцях закоханих і викликає у них нестримне бажання возз’єднатися зі своєю половинкою. У нашій мові, як і в багатьох інших слов’янських мовах, до сьогодні зустрічаються слова «леліяти», «ляля», «льоля», «люля», «лілія», які «перекочували» з давньослов’янських весільних пісень. І найближче до нас білоруське містечко Лельчиці, що на Уборті, несе свою назву ще із тих часів.
Символом Леля була бджола, що поєднує в собі солодкість меду й гіркоту жала (як трапляється в коханні), та лелека (однокорінне слово від Лель), як птах, що приносить результат любові – немовлят. Ці живі істоти – Бджола і Лелека – тісно пов’язані з Лелем. Молодятам у давні часи під час весілля й впродовж усього медового місяця давали трунок – питний мед, а напередодні першої шлюбної ночі співали сороміцьких пісень. І одне, й друге, надихало закоханих на відверті «подвиги», що сприяло появі здорового і продуктивного потомства. Та й чисельність нащадків у поліських сім’ях здавна була рекордною (взяти хоча б нинішнє Копище). Тож Лель опікувався не лише хтивими почуттями, але й вважався покровителем бортництва та дітей.
…Отож, коли секрет чудодійного Каменя був розкритий, стали сюди навідуватися пари: молоді, щоб з самого початку направити свої стосунки у потрібне русло, і літні – у яких не все лагодилося в сімейному житті. Частіше всього зустрічі ці оберталися на феєрію любовних утіх, внаслідок чого Камінь з округлого перетворився з одного боку на геть плаский. Та від цього не зменшився його магнетизм, і він продовжує притягувати до себе усіх, хто прагне кохання і сімейної гармонії. Камінь любові знаходиться неподалік села Хочиного Олевського району, на гарному каменистому пагорбі, на березі «медової» річки Уборті.
Юрій Халімончук, член Національної спілки краєзнавців України.
Зображення з картини художника Князева «Лель і Снігуронька».
Таку легенду від олевського дослідника історії, члена Національної спілки краєзнавців України Юрія Халімончука, розмістила у рубриці “Легенди рідного краю” обласна газета “Житомирщина” (№ 35 від 18 травня ц.р.).
