Нещодавно на сайті Українська правда вийшов матеріал про Камінне село. До Вашої уваги підготовлений матеріал:
Описуючи Камінне село (саме так його завжди називали місцеві), туроператори і блогери не соромляться словесних викрутасів: місце казок і чаклунства, битви Бога і Диявола; український Стоунхендж, єдина біла пляма на мапі країни.
Для більшої переконливості вдаються до вільного трактування історії, висловлюючи припущення, що саме тут, у землях древлян, заховане золото гетьмана Полуботка. І навіть бібліотека Ярослава Мудрого.
Геологічний заказник Камінне село в Житомирській області цікавий і без зайвої реклами. За 25 кілометрів від українсько-білоруського кордону на 15 гектарах лісу застигли понад двісті гранітних валунів. Найбільші з них важать 20-30 тонн. Найвищі височіють на 4-5 метрів над землею.
Цей природний ландшафт – як тренажер для розвитку уяви. Як конструктор, призначений для створення фантастичних світів.
Одну з локацій, яку називають Камінням закоханих, гіди описують так: “Вони бігли один до одного в обійми. Раптом село закам’яніло. В цьому амурно-еротичному пориві вони завмерли навіки. Але їхня любов була настільки потужною, що і без тілесного контакту у них з’явилися каменята”.
Кожен, хто потрапляє сюди, вкладає в побачене своє: поселення ельфів, сліди неземної раси, язичницьке капище.
Камінне село – ще й дзеркало, що відображає людські пороки й чесноти. Одні залишають у заказнику сміття і сліди вандалізму. Інші шукають сліди Бога.
Як з’явилося Камінне село, чому його називають “українським Стоунхенджем”, свідоцтва яких стародавніх промислів воно приховує, чим закінчилася битва добра і зла, та чи вщухла “бурштинова лихоманка” – в репортажі УП з Житомирщини.
Бандитські фішки і корабельна сосна
– Шамана одного сюди возив вночі, на повнолуніє. Той мантію надів, пішов колдувать. Я в машині закрився. Молотка взяв, під руку положив. Хто його знає, що у нього в умі?!
Фонетичні особливості мови водія Віктора, який пробирається лісами Олевщини на пошарпаному Opel Combo, передати на папері складно. Його артикуляційний апарат видає в ньому жителя тієї частини українського Полісся, яка межує з республікою самопроголошеного вусатого президента.
У дні без опадів близько 40 кілометрів від Олевська до Камінного села забирають годину їзди. Але варто піти дощу або снігу, і значна частина дороги в містичне урочище обов’язково перетвориться на ще той квест.
Буває, авто залишають і кілька кілометрів ідуть пішки.
– Бачите, тут ще гірше, – дивиться у вікно Юрій Халімончук, колишній учитель, гід і краєзнавець. – Бобри працюють. Живуть в канаві. Риють ями постійно, намагаються зробити собі прохід на протилежний бік.
Це – село Шебедиха. Тут близько 35 мешканців залишилося.
У глухий край водити й возити туристів Халімончук почав у 90-х. Каже, інтерес зростає з кожним роком. Він прямо пропорційний довжині асфальтного покриття, яке поки що обривається десь на околиці Олевська.
Складна логістика залишається каменем спотикання для всіх, хто зібрався в Камінне село. У рідкісних і малолюдних населених пунктах, що стоять на шляху, зустрічається бруківка, яка вела в 30-х роках до дотів і секретних штабів – не так далеко від цих місць проходив кордон із Польщею.
Важкодоступність заказника дає два неочевидних плюси. По-перше, робить поїздку в урочище більш інтригуючою. По-друге, поки що оберігає унікальну флору і фауну від жахів цивілізації.
– Тайговий ландшафт, – звертає увагу Халімончук на сосни, мох і лишайники. – Житомирське Полісся ще називають “українською тайгою”.
Гриби, ягоди, рододендрони. Вовки, лисиці, рисі, борсуки, козулі і навіть інколи лосі. Коли дізнаєшся докладніше про тутешню природу, стає зрозумілою ступінь бузувірства, з яким ще кілька років тому добувачі бурштину спотворювали ліси Олевщини.
Останніми роками “бурштинова лихоманка”, зі слів Халімончука, стихла. Цьому, крім активності силовиків і збурень Володимира Зеленського, знаходять і більш просте пояснення: “Майже все, що неглибоко лежало, тут вже розтягли”.
Хтось зачохлив помпи в своїх сараях. Хтось намагається переходити на легальний видобуток.
– Ось там дорога пішла до урочища Корабель, – показує Халімончук. – Воно більше всього постраждало. Пам’ятаєте в інтернеті фото “місячних пейзажів”, які залишили бурштинокопачі?
Там колись вирощували корабельну сосну. Її наші предки сплавляли по річці Уборть, яка впадає в Прип’ять, а далі – в Дніпро.
Років сім тому Корабель поділили між собою бандитські клани. А запит в пошуковій системі гугл про корабельну сосну в 2020-му видає насамперед сексистські замашки “слуги народу” Олександра Корнієнка, що не стосуються кораблебудування.
– На цьому місці була точка – “фішка”, так це називали, – розповідає Юрій. – Виходили хлопці, які контролювали цю ділянку. Спортивної статури, зі зброєю, засобами зв’язку. Зупиняли, питали, куди їдете.
Зараз ажіотаж спав.
“Принадність таємниці”
Холодний до тремтіння вітер, похмурий день. Соковитий мох і вічнозелена папороть. Пізньої осені або взимку в Камінному селі найбільш контрастно проявляються дві його сутності.
Одна – байдуже-холодна, безжалісна до часу і швидкоплинного людського життя. Друга – яка свідчить про те, що навіть бездушний граніт, якому близько двох мільярдів років, не може перешкодити зростанню чогось живого.
Прибувши на місце, Юрій Халімончук звертає увагу і на рослини на валунах, і на аномальну сосну, чий корінь, упершись під землею в камінь, став рости вгору.
– Ось бруснична галявина, гляньте, яка гарна! – щиро захоплюється гід. – А там – сфагновий мох, вбирає вологи у тридцять разів більше, ніж він важить сам.
Немов бешкетний хлопчисько, 56-річний Юрій залазить між двома брилами. Довжина вузької щілини, в яку він кличе, десять метрів. Ширина – від 40 сантиметрів до метра.
– Я завжди пропоную пройти по цьому розлому, відчути енергетику, – треться він дутою курткою об шорсткі виступи. – Це легко, немає проблем – сьогодні сухо.
Для людей, які страждають на клаустрофобію і панічні атаки, проблеми все ж можуть виникнути. Тож новачкам краще спершу подумати.
– Коли заходимо сюди групою, починаємо видавати сакральний звук. Аура – дивовижна. Неймовірне місце. О-о-о-ммммм!
– Давайте разом? – пропонує репортер УП.
– Давайте. О-о-о-ммммм… Бачите, лише вдвох, а який резонанс! Уявіть, який він, коли багато людей.
Різного розміру і форми валуни Камінного села розбурхують фантазію. Щоб уявити, на що вони схожі, не потрібно галюциногенних поганок і мухоморів, яких в лісах Житомирщини досить, як і їстівних грибів.
Помітивши найменшу схожість з прозаїчним зовнішнім світом, провідники і туристи, які їдуть сюди на вікенд, дають камінню свої назви
– Ось Піраміда, – показує Халімончук. – Цей також нагадує гору Кайлас в Китаї. А з іншого боку – Почекуна (робота скульпторки Маргрід Ван Бреворд, яка стала інтернет-мемом – УП).
Є тут свої Кит, Тукан, величезна Скриня і Печера гобітів. Одне з головних питань – як вони тут з’явилися? – Юрій задовольняє трьома версіями.
– Перша – льодовикова, – каже він. – Нібито 20 тисяч років тому льодовик, який рухався з півночі, притягнув сюди ці камені – десь із Скандинавії, Карелії.
Інша версія спростовує попередню, і вказує на те, що це каміння місцевого походження. Що по суті – це залишки давніх гір. Це – виходи на поверхню українського кристалічного щита, який тягнеться від Рівненщини і майже до Азовського моря.
Коли гості звертають увагу на дивну деталь одного з валунів, Халімончук із задоволенням ділиться і третьою гіпотезою, що гріє душу уфологів.
– Якщо подивитися на цю стіну, на майже ідеально рівну поверхню, місце виглядає ще цікавішим.
Можливо, ці камені розійшлися внаслідок тектонічних глобальних процесів. Може бути й таке, що то сліди позаземних цивілізацій, – залишає він простір для польоту думки.
– Для того, щоб такі речі збагнути і припустити, треба прочитати книгу геолога Ростислава Фурдуя “Прелесть тайны”, – пропонує гід. – Там є розділ і про каміння, і про піраміди. Їх при нинішніх технологіях і техніці просто нереально відтворити.
Звісно, ортодоксальна наука сміється з таких версій (позаземне походження пірамід – УП). Але, хлопці, зробіть! Видовбайте так правильно геометрично такий масив. Затранспортуйте на колодках чи на якихось плотах. І встановіть на таку висоту!
Чистилище
Час у Камінному селі неначе сповільнюється. Тягар людини зі смартфоном стає легшим. Тут можна ходити годинами, вишукуючи незвичайний ракурс для фото. Дивуватися, фантазувати, медитувати.
Без гаджетів і камер люди, що жили в цих лісах до технічної революції і цифрової епохи, покладалися на пам’ять, передаючи легенди з покоління в покоління. Дві з них зберігали старожили найближчого села Рудня-Замисловицька, розташованого за два кілометри від заказника.
Про те, як урочище отримало свою назву, Юрій Халімончук повідомляє, стоячи біля Божого каменю і дерев’яних сходів, що ведуть нагору. Іконка і різнокольорові смужки тканини, залишені паломниками, говорять про особливий статус локації. А медичні маски – про пандемію.
Обидві легенди про виникнення Камінного села актуальні у всі часи. Їхня мораль підходить і для темного Середньовіччя, і для епохи нездійсненого комунізму, і для дикого капіталізму.
– Колись по сусідству стояли два села – бідне та багате. Трапився голод, бідняки прийшли просити допомогу. Багаті послухали їх та мовчки розійшлися по домівках, – переказує гід почуте від місцевих бабусь.
Ще одна спроба отримати допомогу теж закінчилася нічим. Бідняків проігнорували вдруге.
Бог, який спостерігав за жадібністю багатіїв, гнівався, а Диявол задоволено потирав руки. Коли жебраків прогнали втретє за допомогою палиць і каменів, Бог вмить перетворив село в кам’яне.
Друга легенда своєю епічністю гідна місця в кінематографічному Всесвіті Marvel. Вона теж про жадібність, тільки з єзуїтською ноткою.
– Було одне село. Якось повз нього йшов один, попросив жінку хліба. Вона відмовила, сказала, що бідна вдова, живе у великій скруті. Показала на сусідню хату, де люди були значно заможніші.
Вийшов господар та поклав в торбину цілу паляницю, – розповідає Юрій.
Коли подорожній покинув село, присів на горбок і витягнув хлібину, вона виявилася каменем, який тільки за формою нагадував хліб.
На лихо псевдогарного самарянина, а заодно і всіх його сусідів, під виглядом волоцюги переховувався Бог. Після того, як село скам’яніло, розгорнулася головна битва.
– Саме на цьому місці, між Богом і Дияволом, – показує краєзнавець. – Бог врешті скинув Диявола у прірву.
Цей валун внаслідок битви розколовся на дві частини. Більша – Божий камінь, тому що добра на світі більше. Менша – камінь Диявольський.
Лісники зробили драбину, щоби наверх можна піднятися. Там, за легендою, залишився слід Бога.
Значущості історії додає черговий атракціон, який пропонують туристам: пролізти ще однією ущелиною. Але тут клаустрофобам вже точно потрібно задуматися.
– Щоб повністю очиститися від всіх гріхів, омолодитися, треба пройти через оце чистилище, – вимовляє Юрій насторожуюче слово. – Це як дві мембрани. Це – Божий камінь. Це – Диявольський. Плюс і мінус. Добро і зло.
Пройти вертикально весь цей розлом зможе тільки справжній гобіт. В кінці чистилища доведеться нахилятися, а потім ставати навкарачки – шлях до світла в кінці тунелю тернистий і небезпечний.
– Це не кожний може зробити, – робить корисне і своєчасне зауваження гід. – Я людям говорив: “Боятися не треба, за статистикою застрягає тільки одна людина з групи”. Але коли такі випадки трапилися в мене і моїх колег, ми вже обережніше ставимося до цього.
Ніяким штучним чином витягнути, виштовхнути не вдається. Треба, щоб людина не втрачала самообладання, не панікувала, слухала наші інструкції.
Нажива на живиці
Перебуваючи в Камінному селі, легко повірити в невипадковість світобудови. Гід Юрій Халімончук постійно вказує на нерукотворні деталі, з яких у цьому давньому лісі складається окремий світ, в якому все переплетено і взаємопов’язано. Порушити цю гармонію може лише людина.
– На дубах утворюються такі шишечки, – піднімає з землі Юрій маленькі круглі кульки. – Це – галли. От ми один для наукової мети, для пізнання розкриємо.
Краєзнавець винувато натискає пальцем на шкаралупу, з якої пузириться хтонічна рідина.
– Бачите? Комаха в лялечку перетворюється, щоб там перезимувати. Тут є тепло, поживні речовини.
Наші предки збирали галли, сушили, перетирали, змішували з водою і виготовляли чорнила.
Щоб зрозуміти, як просто знищити живе, вистачає і показаного Халімончуком дидактичного експерименту. Але гід наостанок наводить ще кілька наочних, антропогенних, як він їх сам називає, прикладів.
– Трапився величезний акт вандалізму, – каже він. – В цьому році приїхали з Коростеня наші горе-сусіди. Обдерли з валунів більше ста ящиків моху для ландшафтного дизайну.
Здерти мох можна дуже швидко. Але для того, щоб все повернулося, треба добрих десять років.
– Це так звана “піч”, місце, де виготовляли деревне вугілля ще років 150-200 тому, – продовжує показувати Юрій сліди людини. – Без деревного вугілля не було б заліза. Уявіть скільки років тривав процес, якщо з’явився такий пагорб!
Дерева потрібні були для виготовлення скла, заліза. Йшли на дрова, були будівельним матеріалом. Тому на Поліссі букові ліси зникли – людина знищила.
Дерева віддали багато, нічого не отримавши взамін.
Юрій Халімончук зупиняється біля стовбура сосни з геометрично правильними зарубками, на які мало хто звертає увагу. Їх залишили здимщики, представники старовинної професії, яких можна було тут зустріти ще два-три десятиліття тому.
– Спеціальними інструментами робили так звану “підсочку”. Зрізали кору, залишали насічки під певним кутом. Обробляли хімікатом, щоб сосні боліло, щоб витягувало її кров – живицю, яка стікала у спеціальні ємності.
Потім живицю везли в Коростень на завод, де виготовляли каніфоль, лаки, фарби, скіпідар та інше, – пояснює гід.
Після розповідей Юрія символічним і дивним виглядає той факт, що бурштин, яким багаті навколишні надра – це та ж живиця, затверділа кров найдавніших хвойних.
Формулювання, до якого вдається Халімончук, кажучи про одну з головних цілей паломництва в Камінне село, схвалила б і Грета Тунберг, і гуру йога-студій, і екосексуал Іван Дорн: “Ваші вібрації душі і тіла входять у рівновагу з потужними вібраціями цього місця, природи і планети загалом”.
Ці слова, які здаються пафосними, стають не такими вже й патетичним на зворотному шляху до Олевська, коли авто повзе через ліс, в якому ховаються бурштинові копальні.
Місцями працює важка техніка. Прокладає шлях до живиці і наживи тих, хто продовжує добувати бурштин, вдаривши по руках із владою.
У цей самий момент згадуються контури Божого каменю, який затьмарив розмірами Диявольський.
Залишається вірити, що стародавні казкарі, як зберегли легенди про Камінне село, не помилилися в пропорціях: добра в світі більше, ніж зла. І відчуття міри, ніж жадібності, теж.
Євген Руденко, Ельдар Сарахман, УП
