Нещодавно на сайті Економічна правда вийшов матеріал у спецпроєкті “КРАЇНА 4G” про Олевщину та історію нашого краю. До Вашої уваги підготовлений матеріал:
“Ведмежий кут” – так називають Олевщину, північно-західну частину Житомирської області. Про ці глухі краї більшості українців відомо мало. Кілька років тому ЗМІ згадували Олевський район у непривабливому ключі – через масовий видобуток бурштину. Проте місцеві ліси зберігають більш позитивні історії.
З одного боку, слабка інфраструктура відштовхує туристів, з іншого – відірваність українського Полісся від цивілізації допомагає зберігати давні традиції і промисли. Це додає шарму території, де жили древляни, які зіграли значну роль у становленні Київської Русі.
Олевщина завжди стояла осібно через непрохідні болота і густі ліси. Ситуація почала змінюватися у XX столітті.
Спочатку тут з’явилася залізниця, а потім, у 1950-1960-х роках – електрика. Радіо і ТБ зробили ці землі не такими відірваними від світу. Зараз роль моста між темним минулим житомирських лісів і XXI століттям узяв на себе інтернет.
— Інтернет дійшов навіть до найвіддаленіших сіл, – каже перший заступник міського голови Олевська Василь Ковальчук. – Вони мають своє оптоволокно і 4G. Якщо раніше ви приїжджали в Копище біля кордону, то на телефоні висвічувався білоруський мобільний оператор. Зараз – наш, “Київстар”.
Як відзначають у “Київстарі”, доступ до 4G мають майже 90% населення Житомирщини. Швидкісний інтернет працює у більш ніж 1 тис міст та сіл області. У 2020 році він почав з’являтися навіть у маленьких селах, де живе по 300-500 осіб.
ЕП вирушила сюди, щоб розповісти, чому тисячолітній колодязь увійшов до п’яти провідних археологічних знахідок України, як роблять стародавні човни-довбанки, скільки років Олевську, і навіщо експрезидент Віктор Ющенко двічі приїздив у древлянські ліси.
Історія своїми руками
Біля входу в будівлю колишньої ферми і столярного цеху на околиці Олевська гостей зустрічає Петрович. Він махає хвостом і тицяє мордою в долоні – пес тут живе й охороняє історію.
В ангарі немає світла, що робить екскурсію більш атмосферною. Це місце 56-річний гід-краєзнавець Юрій Халімончук називає (з деякими застереженнями) “науковою базою житомирської експедиції Інституту археології НАН України.
У будівлі зберігають те, що складно розмістити в місцевому краєзнавчому музеї: човни, зроблені з цільного стовбура дерева.
— Це лодії, – показує Юрій. – З деревини видовбували порожнину та виготовляли човен, який ще називається “довбанка”. Наші предки довбали лодії з дуба, частково із сосни, але найчастіше – з дерев, що не бояться вологи: верби, тополі, осики.
Відродити давній промисел в Олевську взялися кілька ентузіастів разом з керівником житомирської експедиції, археологом Андрієм Петраускасом.
Халімончук зупиняється коло невеликої довбанки, зробленої своїми руками. Разом з вантажем човен завдовжки понад чотири метри може взяти на борт до двох осіб.
Виготовити таку лодію можна за тиждень. Майстри беруть нижню частину дерева, бажано без сучків, визначають контури і позбавляються серцевини. У давнину це робили за допомогою вогню і примітивних інструментів, які згодом ставали досконалішими.
— Щоб не продовбати днище або стінки, ми робили маячки, – ділиться технологією краєзнавець. – Просвердлювали десь 200 отворів і забивали кілочки на чотири сантиметри, щоб бачити, коли довбати вже не можна.
Потім потрібно розширити борти.
— Розпалюємо багаття. Коли залишається жар, ставимо дерево над ним, на висоті приблизно пів метра.
У порожнину заливаємо гарячу воду і кладемо гаряче каміння. Деревина стає м’якшою, і ми ставимо розпірки. Спочатку короткі, потім ширші.
Щоб носова та кормова частини не тріснули, обвязуємо їх дротом. А потім починаємо тестування, – розповідає любитель старовини.
Добриня, Малуша і морські вовки
Стародавні човни в сучасному Олевську роблять не лише для краси. Спочатку лодії тестували на місцевій річці Уборть, доходячи до кордону з Білоруссю, до якого близько 50 кілометрів. Потім вирушали в складніші експедиції.
Влітку 2016 року Халімончук з товаришами за десять днів пройшов 160 кілометрів від Малина до Вишгорода – Вужем, Тетеревом і Дніпром.
— Були з вантажем, цілком автономні, ніхто нас не супроводжував, ось на цьому семиметровому човні. Ми його називаємо Малуша.
Малуша – донька князя Мала з нашої древлянської столиці Іскоростеня. Вона – мати Володимира Хрестителя, але то окрема історія, – згадує Юрій.
Краєзнавець підводить до більшого човна, який назвали Добринею.
— Добриня був братом Малуші. У цьому човні вже є дві пари розпашних весел. Ось ці виготовлені із суцільної осики. Вони йдуть на човни більшої вантажопідйомності і стійкості. Не бояться хвилі, – пояснює він.
Найбільша відстань, яку намагалися подолати олевські любителі стародавнього судноплавства, – 280 кілометрів від Коростеня до Вишгорода. Йшли на Добрині. Часу на подорож було небагато, тому частину шляху подолали суходолом, перевозячи довбанки автотранспортом.
На питання, як реагують люди, зустрічаючи на воді дивні човни, Халімончук сміється: “Хтось захоплюється. Хтось критикує: “Воно вам, хлопці, треба? Це ж скільки довелось довбатися?! Не могли собі байдарку купити?”.
— Відчуття в таких човнах зовсім інші. Ти його виготовив сам і маєш з ним якусь одну душевну вібрацію. Це твоє дітище. Ти його відчуваєш, воно – тебе. Ми люди сухопутні, але завдяки досвіду, якого набуваємо, потихеньку перетворюємося на морських вовків, – запевняє гід.
Древлянські далекобійники
Влітку 2020 року прогриміла сенсація місцевого масштабу: археологи й волонтери зібралися в 40 кілометрах від Олевська, біля села Хочине, щоб витягнути із забуття величезну дев’ятиметрову довбанку, зроблену з цільного шматка сосни.
— Її вага – близько тонни, – показує Халімончук чорне громадище, схоже на чудовисько з морських глибин.
За його словами, на великий стовбур у воді кілька років тому звернув увагу молодий рибалка, житель села Рудня-Хочинська Іван Дворецький.
— Човен лежав догори дном. З берега в річку стирчали метр-півтора. Хлопець припустив, що то могла бути давня довбанка.
Коли рівень води в Уборті став падати, він узяв лопату і викопав частину. Помацав зсередини і знайшов сліди обробки, – розповідає краєзнавець.
Лодію звільняли з полону кілька днів – її велика частина лежала в береговому ґрунті на чималій глибині.
— Є попередні дані української лабораторії, що деревина, з якої зроблено човен, датується XIV-XVI сторіччям. Відправили зразки в Німеччину, чекаємо відповіді, – каже Халімончук.
Розміри судна підказують, що на ньому могли перевозити вантажі: мед, шкури, рибу і навіть деревину – усе, чим багата олевська земля.
За словами фахівців, на скромних древніх човнах можна було дійти до Чорного моря і навіть до Константинополя.
Тисячолітня труба та активоване вугілля
“Славлю тебе, Олегове місто”. Ці слова із сучасного гімну Олевська передають поширене припущення: сьогоднішній адміністративний центр Олевщини створив у кінці свого правління князь Олег Святославович.
На гербі міста він зображений верхи на коні в срібному одязі, червоних чоботях і плащі. Правою рукою показує вперед, ніби кажучи: “Ось тут, братці, буде місто”.
Директор краєзнавчого музею Ганна Вжесінська розповідає, що датою заснування Олевська було прийнято вважати 977 рік. Однак розкопки останніх років змушують “перемотати” ці цифри на 250 років назад, до VIII століття.
— У нас з’явилися артефакти, знайдені на городищі Бабина гора та по всьому району. Є офіційний висновок Інституту археології НАН України, що наше місто набагато старіше, ніж вважалося, – зазначає директор.
Елементи прикрас, домашнє начиння, кераміка – деякі експонати були знайдені в унікальному колодязі, який у 2017 році увійшов до п’яти провідних археологічних знахідок України.
Аналіз деревини, з якої він зроблений, свідчить, що він був тут ще в IX столітті.
— Таких колодязів у Європі дуже мало залишилося, а в такому гарному стані – взагалі одиниці, – стверджує Ганна.
Рукотворну свердловину розкопали на древлянському городищі на околиці Олевська. У давнину воно виконувало роль фортеці для місцевих племен.
— Як правило, такі об’єкти були захищені природою, виділялися на рельєфі, – приводить на городище Халімончук. – Основна частина населення жила поруч, на так званому посаді, а коли виникала небезпека, люди ховалися в городищі.
Західна його частина – рукотворний вал, решта – природний. Річка Уборть зараз тече десь за 300 метрів від пагорба, а в давнину вода омивала городище з усіх боків, – продовжує краєзнавець.
За його словами, висота валу становила шість-вісім метрів, довжина штучно викопаного рову сягала 15 метрів. Напевно, був перекидний місток для єдиного входу. У городищі певний час могли ховатися до 200 осіб.
Одна з найважливіших умов для тривалої оборони – питна вода. Її брали з того самого колодязя, який кілька років тому знайшли археологи. Він іде під землю на 12 метрів.
— У колодязя дуже цікава конструкція – телескопічна, – каже Халімончук. – Чотири зруби вставлені один в один, від більшого до меншого, на зразок перевернутої піраміди. Верхня частина – три на три метри, остання – півтора на півтора.
На глибині сім метрів знайшли дещо дивне.
— Уламок дубової труби, – показує Юрій. – Дуже цікава знахідка і наукова проблематика. У нас є припущення, що наші предки не були такими примітивними, як комусь здається.
Щоб закріпити вау-ефект, Халімончук показує ще один артефакт.
— На дні колодязя після чотирьох зрубів останнім був дубовий короб з тесаних дошок, висотою трошки більше пів метра. Він був ущент засипаний перепаленою деревиною. Це активоване вугілля, яке могло бути фільтром для очищення води.
Чорниця, бджоли та 4G
У серпні 2020 року разом з науковою експедицією Олевщину відвідав Віктор Ющенко.
За словами Халімончука, це був другий приїзд експрезидента в древлянські ліси. Його основний інтерес – бортництво, давній спосіб видобутку дикого меду, який ще пам’ятають у цих місцях.
— Є ще люди, які займаються цим. Виготовляють борті – спеціальні дуплянки. Мед диких бджіл з’являється за мінімального втручання людини. Він дозріває кілька місяців. На смак – концентрований. Дуже насичений та корисний.
Коли туристи їдуть у ті села, їм цікаво подивитися на роботу бортників, послухати мову людей. Там, на українсько-білоруському кордоні, у них своя говірка, – розповідає Юрій.
Дикий мед міг би стати одним з брендів Олевщини, який допоміг би цьому “ведмежому кутку” бути більш популярним серед українців.
За словами Ковальчука, стан доріг – не єдина перешкода для розвитку туризму. Є ще великий інформаційний вакуум, який здатні заповнити медіа, інтернет, соцмережі, туроператори і піарники.
— Я бачу коростенські деруни всюди – в Одесі, Миколаєві, Херсоні. У нас теж чудовий край, але нас не видно. Наші чорниці їдуть в ЄС, їх там їдять і навіть не здогадуються, що вони з Олевська. У 2020 році тільки одна фірма вивезла близько тисячі тонн, – каже Ковальчук.
Прорвати інформаційну блокаду намагаються такі ентузіасти, як Халімончук. Йому допомагають сучасні технології та розширення зони мобільного інтернету в глибинці.
Халімончук наводить приклад, як у кінці 1990-х років без засобів зв’язку він починав водити туристів у геологічний заказник “Камінне село”, розташований за 25 кілометрів від українсько-білоруського кордону.
Тоді до місця в лісі, де скупчилися величезні валуни унікальної форми, без провідників добиралися одиниці. Сьогодні туди приїжджає тисяча “диких” туристів і ще стільки ж – у складі організованих груп, в основному з Києва.
— Зараз значно простіше, – стверджує краєзнавець.
Одна тільки поява геомітки “Камінне село” на Google-картах докорінно змінює ситуацію.
— У сусідній Рівненській області є справжнє село Кам’яне. Пам’ятаю часи, коли не було мобільного інтернету та навігації. Туристи блукали. Вони їхали в те Кам’яне, розташоване за 50 кілометрів, а потім витрачали багато часу, щоб повернутися лісовими дорогами, – згадує він.
Месенджери та 4G стали незамінними інструментами в просвітницькій роботі Халімончука. Вони дозволяють завжди бути на зв’язку, організовувати екскурсії для туристів, які стали звертати увагу на його Олевщину.
Головним завданням своєї роботи Юрій називає збереження і популяризацію історії. А для науки тим, хто її не шанує, він розповідає байку, оповиту ореолом містики, як і багато що в тутешніх лісах.
